Японська культура Чайна церемонія Ясунарі Кавабата

1. Японська культура Чайна церемонія Ясунарі Кавабата Виконав: учень 11-А класу Рейзвих М.В. Тальнівська ЗОШ №2 2012р.

2. Культура Японії (яп. 日本文化, にっぽんぶんか, МФА: [nip̚.poɴ bunka]) — сукупність духовних і матеріальних цінностей, що були створені в Японії і визначають духовно-суспільне буття японців. Культура Японії має велику кількість речових культурних надбань. Серед них прекрасні зразки образотворчого мистецтва давнини, шедеври архітектури і скульптури, світові пам'ятники японської поезії, літератури та драматургії, пам'ятки садового будівництва, тощо. Поряд з ними існує багата спадщина японської культури релігійної та філософської думки, так званих неречових культурних надбань

3. Японській національній культурі новітньої доби притаманний високий ступінь гомогенності. В острівній Японії сформувалися один народ, одна мова і одна культура. Основи цієї гомогенності були закладені в період Едо (1603 — 1867), коли країна проводила політику ізоляції від Заходу. Після реставрації Мейдзі 1868 року розпочалось свідоме будівництво японської національної держави, що сприяло уніфікації культури. Зокрема була проведена стандартизація японської мови, впроваджено єдину загальнонаціональну освітню і податкову системи, встановлено державну релігію синто, запроваджено військову повинність і створено єдину політичну систему цінностей на чолі з Імператором, символом нації. Ці заходи сприяли появі гомогенного національно-культурного простору. Його подальшій еволюції сприяв розвиток японської освіти та засобів масової інформації

4. Левова частка японських культурних надбань є результатом розвитку імпортованих з закордону ідей, а не еволюції оригінальних японських концепцій. Так, у 4 столітті з материка до Японії проникла техніка обробки металів, сільське господарство і скотарство. У 7 столітті японці прийняли китайські буддизм, конфуціанство, даосизм, ієрогліфічну писемність, планування міст, адміністративний апарат, тощо. У 16 столітті в країні поширилося християнство і вогнепальна зброя, а у 19 столітті — різноманітні надбання західної цивілізації, від системи управління до музики і живопису. Після Другої світової війни джерелом наукових, технічних і культурних ідей для японського суспільство залишається США. Більшість імпортованих концепцій та ноу-хау традиційно японізується — іноземна форма наповнюється місцевим змістом. Саме японізація запозичень, а не просте копіювання, є характерною рисою японської культури

5. Поезія Японії — сукупність всіх поетичних текстів, написаних китайською і японською мовами в Японії. Найстаріші вірші датовані 8 століттям і представлені у історичних хроніках «Кодзікі», «Ніхон-сьокі», «Манйосю». • Неримовані вірші написані класичною японською мовою: • * тьока (яп. 長歌) — довгий вірш, • * танка (яп. 短歌) — короткий вірш, • * седока (яп. 旋頭歌) — вірш з повторами, • * ренґа (яп. 連歌) — «ланцюговий» вірш, • * хайку (яп. 俳句). Починаючи з 8 століття в Японії публікуються численні антології прозових і поетичних творів. Найбільш знаменитими поетичними антологіями були «Манйосю», «Кокін-вака-сю» та «Хякунін-іссю». Ці антології мають доволі канонічний характер. Поети, що ввійшли до таких антологій, вважаються найкращими поетами своєї епохи.

6. Япо́нська мо́ва (яп. 日本語, にほんご, にっぽんご, ніхон-ґо,ніппон-ґо) — мова, якою розмовляють японці, мешканці Японського архіпелагу, а також японці в еміграції. Належить до японо-рюкюської групи мов. Є рідною мовою практично усіх жителів Японії, за виключенням натуралізованих іноземців.Юридично не має статусу офіційної мови, але фактично є такою. В системі японської освіти вивчається як «державна мова». Кількість носіїв мови в Японії і світі складає близько 130 мільйонів осіб. Займає 9 місце в світі для кількості мовців[8] Перші документальні свідчення, які підтверджують існування японської мови, датуються 8 століттям. Японська мова графічно виражається трьома складовими елементами — двома силабічними абетками , хіраґана і катакана, а також ієрогліфами кандзі. Крім цього інколи використовується латинська абетка ромадзі для передачі японських фонем. Словник японської мови нараховує більше мільйона слів. Мова зазнала сильного впливу китайської мови. Після Другої світової війни має місце активне запозичення англійських слів.

7. Основними релігіями в Японії є синто, буддизм, християнство. Також присутня велика кількість неорелігійних сект. Історично поряд з синто та буддизмом в Японії були поширені даосизм таконфуціанство.

8. Чайна церемонія та її особливості

9. Суть церемонії відображають чотири принципи , сформульовані її творцем вересня Рікю: ва, кеі, сей, дзяку, що означає – гармонія, повага, чистота, спокій: - Гармонія – у відносинах між людьми, гармонія людини і природи, гармонія чайного посуду та манери її використання; - повага – до всіх і кожного, що виходять з щирого почуття подяки за саме існування; - чистота – фізична і духовна; - спокій – той самий душевний спокій, який приходить з розумінням перших трьох принципів, заради якого чай і заварюється. Момент споглядання, як підготовка до мовчазно-зосередженої церемонії чаювання, присутній в “чайному” саду. Вся динаміка саду, вся його архітектоніка, обумовлена ​​єдиною доріжкою, побудованою на уповільненнях і зупинках, на “таємності”, напівприхованні.

10. До чайного будиночка не слід йти прямо, його треба виявити в кінці шляху. Він ніколи не стоїть в центрі композиції, але як би присутній в самому дусі саду, у всіх його потаємних куточках. Характер споглядання, якому ви вдаєтеся в дзенських храмах, залежить від змісту спостерігання садової композиції. Це може бути простий гайок, де, крім дивної порожнечі, немає нічого умовного і символічного, може бути і так званий сухий ландшафт або сад каменів, в якому за допомогою каменів різної величини і форми, гальки і піску створюється умовна картина світу. Зображувані гори, річки і моря, острови, тварини і птахи символізують ще й людські пристрасті, закони зміни земних доль, приклади того – один з найбільш знаменитих садів дзенського комплексу Дайтокудзі – Дайсен-ін і сад каменів монастиря Реандзі. Такі сади налаштовують на філософсько-споглядальний лад не тільки ченців. Будь-який відвідувач саду може випробувати в ньому втішні хвилини проникнення в бездонні глибини часу і звільнення від обмеженості земних форм і простору. Для витончених жителів Країни висхідного сонця, які дорожать традицією чайної церемонії, чай – не просто напій. З ним пов’язують багато культурних звичаїв та обрядів, що зовні нагадують священнодійство.

11. Мова йде не про чорний запашний чай (ко-тя), який прибув на острови з-за кордону, а про особливий зелений чай (о-тя), який п’ють без цукру і особливо улюбленими різновидами якого є пінистий напій з наймолодших пагонів “Вусу-ча” і густий, як суп, “Кой-ча”. Повна ж церемонія можлива лише в інтимній обстановці спеціальної чайної кімнати в чайному будиночку, де господарі беруть найпочесніших гостей. Посередині приміщення – квадратна виїмка, де на керамічному піддоні тліє деревне вугілля. Над ним – котел, схожий на чавунець. Гостей розсаджують біля нього з двох сторін на ватяних подушках – дза-бутонах, дотримуючись субординації. Сидіти, схрестивши ноги, вважається розв’язаним, а витягнувши їх у бік сусіда – непристойним.Сидять лише на власних п’ятах, підклавши під коліна дзабутон. Господиня священнодіє теж на колінах. Дерев’яним черпаком наливає кип’яток в порцелянову піалу, ополіскує її, ретельно витирає краї серветкою. Кладе в чашку-піалу щіпку найдрібнішого порошку церемоніального зеленого чаю “Тен-ча”, доливає кип’яток і збиває вміст бамбуковою мішалкою-мутовкою до густоти сметани, поки зеленувата піна не підніметься до країв. Першу чашку з поклоном подає першим гостям. Уся церемонія передбачає певний аскетизм в деталях. Брати участь у ній може не більше п’яти осіб, причому суспільство підбирається дуже ретельно.

12. Гості повинні бути одягнені відповідним чином, передбаченим ритуалом. Більше того, перед початком чаювання вони проводять 20-30 хвилин в передній кімнаті, де скидають з себе разом з взуттям буденну суєту і настроюються на піднесений лад. Вся обстановка чайного будиночка теж позбавлена ​​надмірностей – тут все гармонійно і сприяє зосередженому роздуму. Чаювання та супутня йому некваплива бесіда тривають 4-5 годин. Чайна церемонія дозволяє поєднати буденне і святкове, вона заспокоює душу, допомагає самозаглибленню і самоспогляданню, виховує стриманість, врівноваженість, філософське сприйняття світу. Словом, чайна церемонія – це, скоріше, бенкет розуму, ніж шлунка.

13. ЯсунаріКавабата Кавабата Ясунарі (яп. 川端 康成, 14 червня 1899 — 16 квітня 1972) — японський письменник, лауреат Нобелівської премії з літератури 1968 року. Проза Кавабати м'яка, лірична, сповнена тонких нюансів, отримала широке визнання і популярність у всьому світі. Кавабата отримав Нобелівську премію першим із японських письменників.

14. Кавабата народився в місті Осака і став сиротою у віці чотирьох років. Після смерті батьків він жив у дідуся й бабусі. Його старшу сестру забрала до себе тітка, тож він зустрівся з нею тільки раз в житті у віці 10 років. Бабуся Кавабати померла, коли йому було 7, а дід — коли йому сповнилося 15. Втративши найближчих родичів, він поселився у рідні з маминого боку (родині Курода). Однак у січні 1916 року Ясунарі став жити в інтернаті при школі, до якої раніше доїздив поїздом. Закінчивши школу в березні 1917 року, він поїхав до Токіо, сподіваючись поступити в Дай-ічі Кото-ґакко, школу при Токійському імперському університеті. В тому ж році він склав вступні іспити в університет і став навчатися на гуманітарному факультеті за основною спеціальністю «англійська мова».

15. Навчання в університеті Кавабата закінчив у 1924 році, й до того часу вже попав у поле зору Кана Кікучі та інших відомих письменників та редакторів завдяки своїй співпраці в літературному журналі Кікучі «Бунґей Сіндзю». Кавабата займався не лише художньою літературою. Він також працював репортером у газетах, у тому числі й у відомій Майнічі Сімбун. Хоча письменник відмовлявся брати участь у мілітаристській лихоманці впродовж Другої світової війни, він не особливо переймався також повоєнними реформами. Проте, Кавабата відзначав, що як і рання смерть родичів, так і війна сильно вплинули на його творчість. Він говорив, що після війни зможе писати лише елегії. Все ж критики не помічають особливих тематичних відмінностей у Кавабати довоєнного і Кавабати післявоєнного. Мабуть, причиною смерті Кавабати було самогубство. Письменник помер у 1972 році від газу, але його близькі, включно з вдовою, вважають, що смерть сталася внаслідок нещасного випадку. Існує багато теорій щодо причин можливого самогубства, серед яких називають нелади зі здоров'ям (Кавабата довідався, що хворий на хворобу Паркінсона), можливу таємну любовну невдачу чи шок від смерті друга — Міcіми Юкіо. Кавабата на відміну від Місіми не залишив записки. Крім того, він не акцентував тему самогубства у своїх творах, тож його мотиви залишаються неясними. Проте, Окуно Такео, японський біограф письменника, відзначає, що йому впродовж двох-трьох сотень ночей після смерті Місіми, снилися кошмари, в яких до нього приходив дух померлого. Кавабата був постійно пригніченим і часто говорив друзям у тому році похмурі речі. Наприклад, про те, що він сподівається, що його літак розіб'ється.

16. Ще в університеті Кавабата відновив видання університетського літературного журналу Сін-січо («Нові хвиля думок»), який до того впродовж чотирьох років вже не працював. У цьому журналі Кавабата опублікував своє перше оповідання («Сцена з сеансу»). Навчаючись спочатку на факультеті англійської літератури, він згодом перейшов на японську. Його дипломна робота називалася «Коротка історія японського роману». Визнання почало приходити до Кавабати незабаром після закінчення університету й публікації низки оповідань. Після виходу в світ «Танцівниці з Ідзу» в 1926 році, Кавабата здобув популярність. В повісті розповідається про меланхолійного студента, який, подорожуючи пішки на півострові Ідзу, зустрів юну танцівницю й повернувся до Токіо в набагато кращому гуморі. Повість, присвячена зародженню статевого потягу й молодого кохання, стала знаменитою тому, що письменник викориристав мазки смутку і навіть гіркоти як противагу тому, що могло бути аж надто солодким. Більшість із пізніших творів Кавабати зверталися до подібних тем. Один із найзнаменитіших романів Кавабати — «Країна снігів». Книга почала видаватися в 1934 році й виходила окремими випусками до 1947-го. «Країна снігів» — відверта розповідь про кохання між токійським дилетантом та провінційною гейшею. Дія роману відбувається на термальному курорті десь на півночі Японії. Роман одразу ж здобув репутацію класики. Після його публікації Кавабата став вважатися одним із найвизначніших письменників Японії.

17. Як президент японського ПЕН-клубу з 1948 по 1965 рік Кавабата сприяв численним перекладам з японської мови на мови Заходу. В 1968 році Кавабата першим із японських письменників отримав Нобелівську премію з літератури «за майстерність розповіді, яка з надзвичайною чутливістю виражає сутність японської душі». Вручаючи премію, Нобелівский комітет відзначив три повісті: «Країну снігів», «Тисячу журавлів» та «Стару столицю».